Навчання – процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває вмінь і навичок. У процесі навчання відбувається взаємодія вчителя і учня, а не просто вплив вчителя на учня.

Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування вчителя з учнями та впливу навколишнього середовища.

Процес оволодіння знаннями, вміннями і навичками становить пізнавальну діяльність, якою керує вчитель. Вчитель є насамперед організатором і керівником пізнавальної діяльності учнів, створює умови, за яких учні можуть найпродуктивніше вчитися. Здійснюючи контроль за навчанням вчитель повинен бути готовий допомогти, коли в них виникають труднощі.

Кожному відомо, що шкільні будні наповнені не тільки радістю пізнання, але й конфліктами, боротьбою характерів та самолюбством.

Труднощі педагогічного спілкування існували завжди, але в наш час вони займають серед шкільних проблем хіба що не перше місце. Найочевиднішою причиною уявляється традиційна «ділова» спрямованість педагогічного спілкування, що виявляється в тому, що педагог змушений поставати перед учнями насамперед у своїй викладацькій ролі. Педагог повинен передавати необхідну інформацію, а учні мусять її засвоювати. Характер спілкування з цієї точки зору, звісно, має певне значення, але, в цілому, він начебто все ж таки є нюансом. Він може лише полегшити або ускладнити навчальний процес, але, як це здається, не має вирішального значення. Порушення стосунків учнів із педагогами звично розцінюються як наслідок учнівської невихованості, а не можливих помилок педагога у спілкуванні. Суворість і вимогливість уважаються безумовним достоїнством, а їх надлишок – зрозумілим, хоч і небажаним перебільшенням.

Друга причина полягає у вікових відмінностях та негативних особливостях психіки педагогів та учнів. Ці відмінності можуть перешкоджати ефективному спілкуванню навіть при інших позитивних моментах.

У педагогів із віком може посилюватись консерватизм смаків і суджень, що спричинює брак здатності зрозуміти дітей у деяких їхніх проблемах. Відбувається взаємне перебільшення вікових недоліків обох сторін: дітям часто приписується неповага до старших, дорослим – несправедливість, консерватизм. Це явище є психологічним захистом і тому досить стійким.

Третя причина пов’язана з особистісними несприятливими рисами педагогів та учнів – це неврівноваженість, агресивність, образливість, грубуватість.

Часто педагоги немовби два рівні настановлень на педагогічне спілкування. На теоретичному рівні вони щиро визначають необхідність довірливого і дружнього спілкування з вихованцями, а на практичному цьому заважає недисциплінованість і невихованість учнів.

Педагогічне спілкування має, у принципі, ті самі закономірності, що й спілкування  в інших сферах життя і діяльності, але проблема полягає в тому, що практично тут існує певний наголос на його інформаційній, спонукальній та впливовій функціях.

Педагогам здається, що в процесі навчання та виховання їм здебільшого необхідно інформувати учнів та спонукати їх на різні доцільні види діяльності. Унаслідок цього поза їх свідомою увагою часто залишається емотивна функція спілкування, недооцінка якої саме й виявляється винуватицею педагогічно небажаних форм спілкування.

Емотивна функція полягає у вираженні суб’єктом спілкування своїх емоцій, а вони можуть бути як позитивними, так і негативними. З позитивними емоціями проблем, так би мовити, немає, вони завжди корисні для процесу навчання та виховання, а ось негативні емоції педагогів фактично й створюють усі перешкоди. Не можна сказати, що педагоги не розуміють, що посмішка краща за сердитий погляд, але їх поведінкою більше керує принцип справедливості, що у цьому випадку стає правилом: «Що заслужив, те й отримай!» А отримують учні, зрозуміло, дуже багато зауважень за непосидючість, лінощі та пустощі. Причому через те, що педагоги працюють із групами, порушення дисципліни повторюються і створюють в емоційному стані педагогів акумулюючій ефект, тобто накопичення і посилення незадоволення, роздратування, обурення, гніву. Зростає кількість несправедливих санкцій. Якщо на першого учня, який відмовився відповідати, учитель реагує досить спокійно, то п’ятому, який має ту саму провину, він робить обурене зауваження. Отже, створюється те, що можна було б назвати великим педагогічним парадоксом, коли принцип справедливості суперечить принципу гуманності.

Справедливість є найфундаментальнішим моральним принципом, і вона, як правило, перемагає в цій боротьбі. Переорієнтація на гуманність фактично і є принциповим завданням сучасних педагогічних новацій.

Якщо проаналізувати вади педагогічного спілкування на рівні педагогічної технології, то побачимо всі ті самі елементи, що спостерігаються у негативі стичному типі: профілактичні покарання, негативні узагальнення, перебільшення, переривання, перекривляння, діалоги типу сварки – тобто всі прояви «психології покарань», що в педагогів стає «педагогікою покарань». В особистісно-груповому педагогічному спілкуванню з одного боку виступає педагог, а з іншого – клас.

У психологічній структурі особистісного та групового спілкування можна виділити кілька етапів.

1. Підготовка педагога до спілкування. На цьому етапі педагог мусить спланувати процес і зміст спілкування з урахуванням мети і змісту заняття. При цьому заздалегідь обирається емоційний настрій на майбутнє заняття, зважаючи на склад і чисельність класу, індивідуальні особливості учнів, набутий досвід спілкування. За такої підготовки необхідно уникати повторення. Шаблон у груповому спілкуванні дуже зменшує авторитет педагога.

2. Вступ до педагогічного контакту і початковий момент взаємодії з групою. На цьому етапі з’ясовується можливість реалізації задуманого плану спілкування. Під час налагодження контакту в спілкуванні важливу роль відіграє не шаблонність, а оригінальність поведінки викладача.

3. Організація й управління спілкуванням під час проведення заняття. На цьому етапі вчитель здійснює задуману систему комунікацій, подає речові діяння, добирає та реалізує адекватні ситуації, способи спілкування та передачі інформації, підтримує контакт з класом.

Культура мовлення вчителя – це -  1) грамотність побудови фраз; 2) простота та зрозумілість викладу; 3) виразність, яка досягається вмінням дібрати потрібні слова та синтаксичні конструкції; 4) правильна вимова слів; 5) правильне використання спеціальної термінології; 6) не багатослів’я.

Форми впливу вчителя на учнів.

Вплив вчителя на свідомість і волю учня може здійснюватися у формі:

• прояву уваги до учня.
• Прохання вчителя. Воно може використовуватись учителем у випадку, коли він не хоче через педагогічні міркування надавати спілкуванню з учнями офіційного характеру.
• Вимоги вчителя. Учитель, який не пояснює собі і учням, навіщо, чому, для чого існують вимоги, стає на шлях найменшого опору, проголошує, що діти повинні слухатись дорослих, тому, що вони діти.
• Переконання вчителем учнів. Переконувати можна не тільки словом, але і особистим прикладом.
• Примус. Ця форма впливу використовується, як правило, у тих випадках, коли інші форми впливу недійові, або немає часу, щоб їх використати.
• Оцінка дій та вчинків учнів. Щоб оцінка виконувала свої функції і мала освітню і виховну роль, вона повинна задовольняти такі вимоги; здійснюватись систематично; бути об’єктивною, бути диференційованою. Залежно від старань, бути індивідуальною; бути різноманітною за формою.
• Заохочення та покарання. Заохочення може здійснюватись таким шляхом: похвали, вдячності, прояву довіри, нагородження грамотою. Покарання може здійснюватись у вигляді зауваження, запису у щоденнику.
• Оцінка та її психологічний вплив.